5 терапія | Рецензія

5 терапія | Рецензія

Дата старту: 19.04.2018

Оригінальна назва: 5 терапія

Країна: Украина, 2017
Тривалість: 1 год. 18 хв.
Жанр: драма

Режисер: Алиса Павловская
Актори:

Стас Домбровский, Виктор Бревис, Алина Путишина, Соня Кулагина, Елена Дашевская

В основе фильма серия новелл Стаса Домбровского, бывшего наркомана и преступника, узнавшего в 17 лет что у него ВИЧ и на следующие два десятилетия погрузившегося в абсолютное саморазрушение. Лишь лежа на смертном одре в тюремной терапии, зная что через две недели его не станет, Стас понял, что больше всего в этом мире, он хочет просто жить.

Проводя большую часть времени или в наркотическом угаре или запертый в одиночке колонии строго режима, он раз за разом пытается побороть себя и своих демонов.

Он должен умереть, но внезапно, когда он начинает помогать другим, его жизнь обретает новый смысл, и Стас отталкивается от дна, на которое он упал. Теперь вся его новая и трезвая жизнь это помощь другим, оказавшимся на его месте. Стас помогает девушке, которую любит избавиться от наркозависимости.
Это фильм о страхе смерти. О самой низшей точке, до которой может опуститься человек. Хватит ли у него прочности и мужества, чтобы не сломаться.

Фильм о том, как человек не может прийти к внутренней гармонии и совладать с собой. Фильм о разрушении стереотипов относительно заключенных, больных спидом, наркозависимых. И в то же время, это история о любви, о прощении, о самопожертвовании.

Поширене сприйняття стрічки – безнадійна чорнуха про якогось поета-наріка. Про його перебування в тюрмі, в дурці та на волі, про інших таких же зеків і наріків. Про все таке, яке наче й існує зовсім поруч, але ж нащо на це ще і в кіно дивитись, кіно ж для іншого створено. При чому ці судження існують, як правило, без ознайомлення з матеріалом. А от з такими неодозначними стрічками часто не так все очевидно. 

«5 терапія» — це безкінечно життєствердне, до сказу справжнє і щире творіння. Головного персонажа, важкохворого наркозалежного поета Стаса Домбровського, зіграв реальний одесит Стас Домбровський. На екрані втілив себе, без прикрас чи перебільшень. Увесь фільм – це фактично його біографія, шлях від суспільних низів, безупинного самознищення через різні етапи, установи та хвороби. Шлях до…

А що ж сама гра Стаса? Важко оцінювати непрофесійного актора, що втілює в фільмі себе, але підіть і відобразіть себе ТАК! Тут і розпач, і крайня агресія, і ломки, і безкінечні тріпи, і очищення, і душевні підйоми, і заходи за межи. Калейдоскоп його життя, власних дантових кіл супроводжується проникливою закадровою прозою (написаною справжнім Стасом) та чудовим музичним супроводом.

Ця справжність стосується усіх і всього — «мусорів» грали «мусора», наріків — наріки (де вже колишні, а де й ні), в’язниця знімалась у в’язниці, 5-та терапія в справжній 5-й терапії. Нічого не награно, усе настільки близьке до реальності (при чому тієї реальності, де ще є надія, де вогник майорить, де ще можна і треба вижити), що фільм виходить за межі звичайних уявлень про кінематограф. І виходячи, стає по суті єдиним фільмом такого типу в нашому кіно.

Кожен персонаж, кожна сюжетна лінія, монологи та діалоги, чернь та світлість — усе неймовірно доречне, реалістичне, дихаюче, таке саме, як у під’їзді, у дворі, за кутом, у коріша чи, не дай бог, в своєму. Послідовність та динамічність подій, високопрофесійний монтаж, вихоплювання камерою саме ТИХ емоцій, духовний розвиток Стаса, соціальна складова стрічки — все на рівні найсильніших арт-фільмів.

Кіно виконано в більшій мірі аматорами та початківцями. Тут часто гору брало справжнє неприкрашене життя, що лилось з екрану. Це нівелювало можливі недоліки стрічки. Зроблене на межі багато яких жанрів, і ні разу нікуди не скочується. За 75 хвилин хронометражу кіно 157 раз могло “перефарбуватись” в чорнуху, та цього не сталось. Воно якесь напівдокументальне, і при цьому геть художнє. Тут присутній чорний гумор, коли наче і соромно з цього сміятись, затикаєш собі рота в кінозалі, і все рівно регочеш. В “5 терапії” бурхливий драйв у всьому — в акторській грі, у стосунках, в подіях, в монтажі, у відчужених поглядах… В кіно багато мату, та як його може бути мало при зображенні таких верств суспільства? Це були матюки життя, і при такому обраному жанрі та градусі без них вийшло б казна-що. І найпарадоксальніше, що з «5 терапії» виходиш не спустошеним, а навпаки, наповненим чимось хорошим, просвітленим, з певними роздумами, але не пригніченим чи навантаженим. 

«Реквієм за мрією» — глянцева казка для прищавих підлітків в порівнянні з цим. «На голці» — вже ближче, але трохи про інше, адже там все ж таки усі покидьки. А тут… Тут шкода по суті всіх, тут нема прямого моралізаторства, тут головний герой своїми вчинками ставить перед глядачами не одне питання, і «stop narcotics», звісно, є важливим, але далеко не єдиним посилом фільму. І при цьому, маю глибоке переконання, на «5 терапію» старшокласників треба водити примусово. Вона діятиме крутіше за будь-які лекції.

Кіно дуже екзистенціальне, за межами жанрів та рамок, місцями подібне до потоку свідомості героя, по якому вражено мчишся до сильної кінцівки і просто геніальної сцени під час титрів. Для мене «5 терапія» — це найпотужніше, найсправжніше, найпроникливіше та найемоційніше українське кіно за часи незалежності. Серед арт-стрічок («Племя» все ж таки не таке сильне). Повірте, таке знімають дуже рідко.

В рецензії нема емоцій, адже стрічку дивився неодноразово і цілком сформував своє бачення. Без оцінки. Цей шедевр вище всіх оцінок.

Проиграть видео