Бруклін | Рецензія

А тут ще й любовний трикутник був?..


2015 рік для кінематографа пройшов під гаслом ностальгії. Це почуття проявлялось і в чергових сиквелах знаних фільмів, і в тематиці, і в візуальному наповненні, і у поверненні до жіночого кіно. Саме жіночність була вдосталь представлена у таких стрічках, як «Керол» чи «Суфражистка». Ці ж роботи ностальгували за минулим сторіччям. Але чомусь саме «Бруклін» займає місце серед учасників гонки за головний «Оскар».


Джон Краулі екранізував адаптований Ніком Хорнбі однойменний роман Колма Тойбіна. Юна Ейліш прагне вирватися з рідного ірландського містечка і переїхати в не менш ірландський Бруклін, де на неї вже чекає робоче місце і дах над головою. Про все заздалегідь подбав знайомий священик. Так вона залишає матір та сестру та їде прямо в «американську мрію», зустрічає чарівного італійця, закохується, відчуває себе живою як ніколи, але тільки доти, доки гірка звістка з дому не змушує її повернутися. І ось тут виникає перший камінь-спотикач. Момент повернення, яким окреслений перший конфлікт у сюжеті, настає після тривалого очікування і спостереження за зміною ідеальних кадрів-листівок.


Те, що називається драмою, насправді є мелодраматичною сентиментальною новелою, яку можна або сміливо пошматувати, розкидаючи на всі боки непотрібні фрагменти, або зібрати відеоряд до купи, накласти чарівну музику 50-х років і насолоджуватись суто візуальною складовою, так як окрім неї радувала лише гра Сірши Ронан. Здавалося, ніби «Бруклін» знімався спеціально для неї, незважаючи на той факт, що першою претенденткою на партнерство з Доналом Глісаном була Руні Мара. Ронан уміло користується загадковою невинністю, яка пронизує її образ у стрічці. Акторка зміцніла в своїх професійних якостях, і «Бруклін» став для неї точкою, з якої вона може зробити широкий крок у велике кіно. На її фоні той же Глісон втратив свою чарівність та харизму, поступившись місцем блакитноокій Сірші.

Ще одною зіркою ясною у пітьмі була робота художника костюмів: стиль та манери манили глядача, змушували роздивлятися дрібні деталі, ностальгувати за тими часами, коли елегантність була в пріоритеті. Але ще більшої похвали заслуговує Ів Беланже, котрий крізь камеру передав настільки чарівні кадри, що здавалося, з них ось-ось потече солодкий нектар, особливо на переходах від холодних просторів Ірландії до теплих вуличок, яскравих автівок та барвистих танців в Нью-Йорку.

В сукупності ці елементи накреслили ту ностальгію, про яку йшлося на початку, але не змогли витягнути сюжет, який відверто не заслужив на захоплення чи бодай схвальний відгук. Це ж історія емігрантки: вона змушена терпіти невимовний сум за домівкою та за рідними, настільки невимовний, що хочеться вмерти. Та світло в її житті, сантехнік Тоні (Еморі Коен), дає сотню приводів для радощів. Але ми так і не дізнаємось, як важко жилося емігрантам у 50-х, як вони переживали поневіряння, шукали роботу, винаймали маленькі кімнатки за копійки, отримані на першій-ліпшій роботі. Ейліш ні про що не турбувалась, за неї все вирішили та зробили інші. Проте, сюжетна лінія неможлива без конфлікту, тому драматичністю починає дмухати трагічна звістка з батьківщини. Та й вона стала лише приводом для того, аби розкрутити Сіршу на емоції від пошуків свого щастя тут — з раптовим другом Джимом, чи там — в обіймах Тоні.

Saoirse Ronan as «Eilis,» Domhnall Gleeson as «Jim,» Eileen O’Higgins as «Nancy» in BROOKLYN. Photo by Kerry Brown. © 2015 Twentieth Century Fox Film Corporation All Rights Reserved

Вибір був очевидним, і неприхованим нічим. Ніякої іскри чи повноцінного флірту, на який тільки слабо натякала логіка, між персонажами Ронан та Глісона не відбулось. Тому відповідь на питання: «О боже, як же вчинить хороша зразкова дівчинка?» передбачувана. Інтриги не сталось, і фільм можна було додивлюватись, лише милуючись візуальною естетикою. «Бруклін» виглядає наче інвентар лікаря, який продезінфікували та вичистили до хромованого блиску. А от про призначення інструментів ніхто не сказав.