Лелеки | Рецензія

 

Як розповісти дитині, звідки вона взялася

Мені, як людині, яка відверто нудьгує при перегляді чи не кожного мультфільму (так, так, «Думками навиворіт» теж потрапили в цю суб’єктивну категорію) важко змилуватися і наважитися бодай одним оком переглянути якийсь анімаційний фільм. Тим більше, коли він підпадає у розріз сімейного кіно. Та, як не дивно, «Лелеки» стали абсолютним розчаруванням покладених мною на них сподівань і змогли затягнути сноба в моїй особі в тенета пригод та сміху. Колись лелеки вправлялися у доставці батькам їхніх малюків, тепер же вони приносять замовлення з інтернету: телефони, монітори, всіляки гаджети — будь-який каприз за ваші гроші. Цією величезною імперією заправляє пан Бос, який на своє місце уже знайшов протеже. Аби Джуніор довів свою профпридатність як начальника, його просять звільнити осиротілу дівчинку, котру лелеки прийняли до своїх рядів багацько років тому. І було би її навіть шкода, якби вона дійсно не була ходячою катастрофою, що згодом руде дівчисько власне і доводить, випадково відправивши у машину виробництва дітей лист маленького хлопчика. Він так сильно хоче братика чи сестричку — не важливо кого, аби тільки був ніндзя, та батьки поки не наважуються зробити такий крок і вдовольнити бажання своєї дитини. Тож тепер маля потрібно доставити до пункту призначення. «Лелеки» одягнені у абсолютно традиційний костюм дитячого мультика, який містить елемент роуд-муві з пригодами Джуніора та його новоспеченої подружки, хоча в якийсь момент закрадається думка, а чи не промайнула між ними іскра закоханості — аж надто багато натяків виглядають з кадрів. За цією парочкою цікаво спостерігати рівно до моменту, поки на авансцену не виходять другорядні персонажі, наділенні більшою харизмою попри свою роль не першої значимості. Увага моментально переключається з головних героїв на тих, які мали б бути лише їх окрасою, та не відчіпляється й по закінченню мультфільма.     Стрічка Ніколаса Столлера і Дага Світленда сповнена неабиякого гумору, який не мав би місця, якби не український дубляж. Вовчари, «покращення» та «Ой, смереко» перекрили немаленьку дірочку, яка прозіяла у сценарії. А вона була здатна виповзти назовні і світити яскравим світлом, наче здоровенний софіт, прямо в очі. Автори із самого початку вкинули в один котел по щіпці з декількох історій, які почали розварюватися, як в тому горщечку, коли вже сил нема кричати «не вари!». Звідси й зім’ятий фінал, який так типово і в’яло розв’язувається. Попри це, «Лелеки» змогли зацікавити чи не з перших хвилин від свого початку: при чому не тільки малечу, а й дорослих, які просміялись півтори години, не тямлячи себе од радощів. Таке собі повернення в дитинство, коли мультики були прості. Та головна засторога криється у тому, що мультфільм здатний викликати жагуче бажання дитини наполегливо просити й собі братика/сестричку. Тож батьки, будьте обережні, якщо наважитеся на перегляд, адже малеча не в курсі, що фабрики з виробництва немовлят все ж не існує.