Надновий завіт (2015) | Рецензія

Є погані новини — бог, який створив цей світ, носить брудний халат, тиранить дружину та підглядає за 10-річною дочкою у душі. Є хороші новини — це мудіще не всемогутнє. 
Є погані новини — всі помруть у визначений час. Є хороші новини — ніщо не забороняє кожному провести відведені йому дні так, як захочеться. 

Суспільство вважає, що поважній пані за 50 не личить жити з самцем горили? Що хлопчку років 10 не варто носити червоні дівчачі сукні? Що не ок розстрілювати людей у парку? Забийте на суспільство, робіть, що хочете, і буде вам щастя, і світ стане кращим. Якусь таку мораль я побачила у фільмі. 

Щодо релігійних моментів: у мене склалося враження, що християнства цей фільм мало стосується. Він не проповідує, але і не має на меті зачепити почуття віруючих. Він просто бере відому історію та переповідає її по-своєму. 

У фільмі також є феміністичний аспект. З певного ракурсу ця історія про те, що жінка з м’яким і виваженим підходом є кращим менеджером для складної системи, ніж деспотичний чоловік.

Отже, 10-річна дівчинка, донька бога, тікає з дому, аби знайти собі шістьох апостолів та зробити світ кращим. Апостолів вона вибрала рендомним методом. Вона приходить до кожного з цих людей і допомагає їм усвідомити, чого вони хочуть, та змінити своє життя. 
Розповідаючи історії цих людей, автори не сильно заморочуються з мотивацією та логічністю дій, обмежуючись зазвичай поясненнями на зразок «І тут він вирішив, що…».

Щодо цих образів цих апостолів. Я от, звичайно ж, ханжа і все таке, але я не можу сприймати у позитивному світлі персонажа, який раптом вирішив піти постріляти зі снайперської гвинтівки людей у парку і вистрілив у дівчину. Для мене такий персонаж однозначно больне на голову мудіще, скільки би позитиву і милих штук навколо нього не відбувалося і наскільки би няшно він не поводився у майбутньому. Можливо, автори фільму хотіли тут донести думку про всепрощення і другий шанс для будь-кого, але щось у мене не вистачило дзену на цього персонажа. 

До речі, про позитив і милі штуки. Спеціально для цього фільму я придумала термін «амелівщина» — він походить від фільму «Амелі». Це коли у фільмі увесь час трапляються якісь чарівні фентезійні дрібнички — як, наприклад, дівчинка, що перекладає для літнього чоловіка мову птахів. Ще одна ознака амелівщини — це намагатися буквально передати відчуття героя: ну, наприклад, коли він закоханий і йому все як в тумані, то реально напустити в кадр туману. 

«Амелівщина» сама по собі смислів не створює, вона є виражальним засобом. Це штука тонка. Її треба використовувати дозовано і відчувати, коли вона доречна, аби передати думку, а коли вона існує сама по собі, заради красивого слівця. У «Новому завіті» «амелівщина» періодично існує окремо від сюжету і є самодостатньою. І вона у мене викликає когнітивний дисонанс, коли поєднується з мудіщами, які стріляють людей у парку і б’ють 10-річних дівчаток ремнем. «Амелівщина» таїть у собі небезпеку для режисера — не відчути міри і скотитися у відвертий кітч. В «Новому заповіті» кітч нестримно наростає і в кінці настає найкітчевіший із бачених мною хеппі-енд. 

Але загалом це справа смаку, звичайно ж. Не сумніваюся, що багатьом «амелівщина» конкретно в цьому фільмі сподобається. Вона взагалі багатьом подобається.