Друзі | Рецензія

Дебютна дружба у трикутникуСкільки років тобі б не було, а коли є що сказати, ти говориш. І не важливо, чи зрозуміють тебе оточуючі, бо ти не вимовляєш ще деякі букви, або забув причепити вставну щелепу. Так хтось починає знімати у 18, хтось у 48, а хтось і зовсім не починає. Та головне, щоб говорили правду, як, наприклад, Луї Гаррель.

Представник відомої французької кінематографічної династії переступив у четвертий десяток з повнометражним дебютом «Друзі», оригінальна назва якого перекладається як «Два друга». Від цього і будемо відштовхуватись, бо ця історія, насправді, не про любовний трикутник, який так полюбляють французи, а про дивну чоловічу дружбу.

Незграбний бородатий Клеманс (Венсан Манек), який працює статистом на знімальному майданчику, постійно стирчить у привокзальній закусочній, де працює східна красуня Мона. Хлопець закоханий у дівчину настільки, що вона стала для нього всім, але Мона випадково розриває стосунки з диваком, відмовляючись прийняти «горобця» у клітці. Фатальна жінка, що тут скажеш. Друг Клеманса, егоїстичний та похмурий Авель (не важко здогадатись, хто його грає), радить хлопцю забути дівчину та перестати маніакально переслідувати її. Втім, такої думки він дотримується рівно до того моменту, поки сам не знайомиться із Моною. Волоока красуня, у виконанні іранської акторки Гольшіфте Фарахані, якій заборонений в’їзд до рідної країни через деякі ролі та знімки, впевнено оселяється в думках 30-річних друзів, які вже не знають, чим себе зайняти.

Протягом всього фільму так і лишається відкритим питання, як зійшлися настільки різні люди, як депресивний, схильний до суїцидальних вчинків товстун та егоцентричний ловелас. Мона в цій історії відіграє роль якогось Святого Граалю, який хочуть отримати два маленьких хлопчика, як іграшку, але по суті, вона їм не дуже-то й потрібна. Уся заковика криється в таємниці, яку приховує дівчина. Адже так хочеться розгадати її: куди ж вона так поспішає після роботи, чому влаштовує справжню істерику на вокзалі, коли не потрапила на свій потяг, куди він мав її привезти?

Насправді, у в’язницю, і глядач одразу про це дізнається. Однак, за що сидить героїня Гольшіфте Фарахані невідомо. Сидить і все тут. Просто її випускають ходити на роботу, тільки щоб вона поверталась назад вчасно і тверезою.

Те, що успішний актор опинився у режисерському кріслі, було закономірним результатом, на який чекали. Спочатку Гаррель займався короткометражними роботами, одна з яких, «Правило трьох», власне, і була першою ластівкою перед тим, як перетворити історію на повнометражну роботу. В одному з інтерв’ю Луї Гаррель розповів, що почати роботу на «Друзями» його надихнула п’єса Альфреда де Мюссе «Примхи Маріанни», де головний герой ніяк не наважиться запросити дівчину на побачення, а тому просить свого друга допомогти йому у цій нелегкій справі. Та якщо у п’єсі героїня — заміжня дама, то у Гарреля вона — ув’язнена. Ну що ж, доволі символічно, хоча сам режисер це заперечує.

Сюжет цієї атмосферної, симпатичної стрічки доволі легкий. Три людини, які кохають, але кохають не тих, хто їх. Що тут могло би бути нового? Нічого. І Гаррель нічого нового не робить. Тільки напхав у тканину оповіді відсилки до робіт свого батька та інших представників «нової хвилі» французького кіно. «Друзі» відверті, вони є особистісними переживаннями Гарреля чи то в житті, чи то його екранних персонажів — це не так важливо. Важливо те, що він чесний, він не бреше. Режисеру комфортно говорити, і це не дивно, адже він оточив себе давніми друзями: акторський склад залишився незмінним з часів «Правила трьох», співавтором сценарію виступив Крістоф Оноре, з яким Гаррель працював у багатьох фільмах, на кшталт «Всі пісні тільки про кохання», а Клер Матон, яка знімала стрічку «Мій король», запросив, як оператора. Ось така компанія.

Була засторога того, що молодший Гаррель візьметься за претензійне кіно, що було б логічно з огляду на його родинне коріння, творчість якого закарбувалась в нього на підкірці. Так, в стрічці ми бачимо уклін батькам під час кадрів Червоного травня 1968 року, правда лише декоративного. Але начитаний синефіл просто продовжує характерну лінію своїх попередніх героїв, яких він втілював в роботах батька, на майданчику у Бертолуччі, чи у того ж Долана.

Авторська трагікомедія місцями скочувалась у відвертий фарс, але швидко підіймалась на ноги і крокувала далі, хоч і трохи непевними рухами. Це той фільм, який намагається говорити про серйозне за допомогою іронії. Але це серйозне виглядає надто далеким, нерішучим та не нагальним. Хай краще Мона і далі танцює свої п’яні танці, Клеманс ріже вени з приводу і без, а Авель…Ну а Авель мав шанс інтрижки з портьє.

Так проводять час сучасні 30-річні. І якщо в 68-му вони мали жагу до життя та сили для боротьби за якісь ідеали, то тепер вони стали цинічними, холодними і не знають, що робити з вільним часом. Чи вбивати його на заправці, де працюєш, чи писати незграбні вірші про чернетки життя, або ж здатися поліції, щоб спокійно відсидіти залишок свого терміну.

Луї Гаррель поділився чимось дуже особистим і розповів про це так, як розповідають друзям історії свого життя. Було відчуття, наче ви разом сидите десь на балконі, притулившись до стіни, вже скоро світанок, пляшка рожевого майже допита, і ось так починається розповідь про історію чудернацької дружби, сповненої ніжності та турботи. Адже ці стосунки так схожі на те, що відбувається між закоханими, аж буває важко не впустити та не зруйнувати ці крихкі відносини.