Машини-«динамщиці»: про кохання людини і робота у фантастичних фільмах

Фантастика — один з найпарадоксальніших жанрів, адже фантастичні фільми або книги, якщо «бажають» залишитись в умах і не зникнути з поля зору відразу після їх перегляду / прочитання, мали бути надзвичайно реальними. Радше так, фантастика (особливо фільми) — це не лише розповіді про походеньки бравурних космодесантників, які весь екранний час ганяються по космосу на своїх літаючих пилососах за жорстокими прибульцями, чи щось у цьому дусі. Незвичайно-захоплюючий «соус» — лише «соус», антураж, під яким — актуальні, важливі і, головне, реальні проблеми. 

У значній, якщо не найбільшій, частці фантастичних фільмів розкривається тема взаємовідносин людини та машини, де остання наділена власним інтелектом. З часу появи перших комп’ютерів — 1950-60 років, коли «комп’ютери» були величезними шафами з купою дротів, датчиків і без жодного ЮСБ-порта і до сьогодні — у фантастичних фільмах конфлікт людина-комп’ютер є центральним. 

Останнім часом у теми війни людини і штучного інтелекту з’явилось цікаве відгалуження, де машини постають у жіночих «інтерфейсах». Тут майже відсутній екшн, не стріляють, не відриваються механічні пазурі, велетенські машини не чавлять людські черепи, а самі фільми нагадують мелодрами про самотність. Увага, далі можливі спойлери! «Вона» (англ. «Her») — на диво, глибокий фільм 2013-го року від «батька» дурнувато-блювотних «Диваків» Спайка Джонза. Сюжет концентрується навколо головного героя Теодора (Хоакін Фенікс), «чоловіка», який заробляє собі на життя тим, що пише «чуттєві листи від руки». Одного разу Теодор встановлює собі на комп’ютер операційну систему «Саманта», з якою в героя зав’язується роман. 

Проте «Саманта» — лише машина, яка пізнала Теодора завдяки його електронній пошті і мультимедійним технологіям, що дозволило софту, який говорив голосом Скарлет Йохансон, підлаштуватися і здійснити доскональну, з технологічного аспекту, імітацію почуттів. А от Теодор закохався по-справжньому: зі «звичайними» жінками йому складно, адже ті вимагають від нього витрачання власного часу, сил, обмежують свободу, а гаджет, комп’ютер — завжди під рукою. «Кохана» втрачає до Теодора інтерес, адже той — звичайна людина, він не може щосекундно еволюціонувати, а «Саманті» цікаво вивчати по кілька терабайтів інформації на день, реплікувати себе в Інтернет і там «кохатись» з парою сотень чоловіків одночасно.

Власне, цей фільм — надзвичайно поліфонічний. Як і будь-яка якісна фантастика, чудово відбиває сучасні реалії: інфантилізацію чоловіків, котрі занадто заглиблені в себе, технорабовласництво гаджетів, що надають людині максимально швидку і доступну імітацію життя. Усі почуття можна зімітувати: записати на мікрофон голос співрозмовника і підлаштуватись під його манеру говоріння, вивчити його вподобання в Інтернеті і годинами спілкуватися, а от по-справжньому відчути (особливо покохати) — ні. Машина на це не здатна, бо для цього потужного процесора і чіткого алгоритму недостатньо (якщо це все взагалі потрібне). Та і Теодор обрав неправильний шлях, адже знайти собі дівчину, скачавши програму, «не дуже заморочуючись», теж неможливо.

«Із машини» (англ. «Ex Machina») — у цьому британському фільмі 2015-го року головний герой, 26-річний програміст Калеб (Донал Глісон, котрий вже грав у фантастичному фільмі — «Бойфренд з майбутнього» («About Time»)) теж закохується в жінку-машину, але цього разу це не безтілесна програма, а цілком жіночий і сексуальний робот Ава (Алісія Вікандер), створений комп’ютерним генієм, власником найбільшої пошукової системи Натаном (Оскар Айзек). Останній запрошує Калеба у свій віддалений дослідний центр, аби герой Глісона протестував Аву та її новостворений інтелект. Під час спілкування Калебу Ава здається дуже схожою на людину, він відчуває до «робота» щось схоже на кохання і навіть погоджується допомогти Аві втекти на свободу. 

Проте головний герой, пригнічений власною самотністю, геть забув (якщо знав, адже за своїм родом занять постійно має справу з комп’ютерною технікою), що машина вміє чудово підлаштовуватись, а от відчувати, захоплюватись, кохати — ні. Про несправжність симпатій Ави Калеба попереджує Натан, який таких «Ав» створив уже не один екземпляр, наділивши їх здатністю думати, ідентифікувати себе з жіночою статтю. Як результат, такі експерименти мали трагічний результат і для Натана, і для Калеба — першого вбиває робот-жінка, яка не була наділена здатністю говорити і використовувалася з господарською та сексуальною метою, а Ава, що опинилась на волі, закриває свого «коханого» в кімнаті без вікон, води і їжі.
Окрім головної теми — нездатності машини кохати — маємо ще й чимало іншого цікавого: стереотипне ставлення до жінки як до домогосподарки, що породило трагічні наслідки для чоловіка, самотність, неконтрольовану комп’ютеризацію (адже Натан під час створення свого штучного інтелекту користувався приватними даними користувачів мобільних телефонів та запитів самого Калеба), зрадництво жінок. 

Звичайно, розглянуті фільми — це попередження нам, сучасникам. Машини, якими б досконалими та доступними вони не були, нічого, окрім імітації, реплікації, штучних пластикових емоцій, не можуть дати. Але вони живуть своїм життям, і це вже не фантастика. Інтернет створює ціле покоління людей, залежних від Ютуба і сайтів для дорослих, мобільні гаджети привчають постити і фотографувати кожен свій крок, люди губляться в багатомільйонних соціальних мережах, стаючи ще самотнішими, відірванішими від «реалу», хоча лише в останньому і можлива Людина.