Дім дивних дітей міс Сапсан | Рецензія

 

Зазвичай, казки вважаються суто дитячим жанром. Втім, є декілька чарівників, які з усіх сил прагнуть довести протилежне, намагаючись створити сповнений моторошних монстрів світ. І зараз мова йде про одного з таких — Тіма Бертона, в якого після провальних «Темних тіней» та «Аліси» були більш-менш вдалі «Великі очі», але в пам’яті більшості все ще відлунюють його попередні роботи. Тепер же до пазуристих лап метра жахіть потрапила книга (навіть одразу три) Ренсома Ріггза «Дім дивних дітей», яка так і просилася до екранізації. І Бертон не зміг їй відмовити.

Юному хлопчику Джейкобу дід з дитинства розповідає якісь історії про примарний дитячий будинок на острові у Вельсі, де він провів своє дитинство разом із дивними дітьми. Дід навіть фотки показував. Втім, коли подорослішав, Джейкоб усвідомив, що навіть на початку минулого століття був первісний фотошоп, і створити світлину, на якій був би невидимий хлопчик не так вже й важко, а зобразити суперсильну дівчинку, котра тримає над головою здоровезний кам’яний валун — і того легше. Але дідо раптово помирає неприродною смертю, і Джейкобу відкривається уся правда про його минуле і своє сьогодення.

 

 

Подібні писані історії неначе відлежуються на запилених поличках напівзруйнованого загадкового будинку, чекаючи, коли їх звідти витягне на світло вправна рука Тіма Бертона. А його і кликати не треба — у майстерного візіонера нюх на готичність. Режисер, мов та художниця з «Великих очей», легкими рухами вимальовує світ дивних, за якими полюють ворожі порожняки, поїдаючи очі простих і не дуже смертних, аби мати хоч якийсь презентабельний вигляд. І монстри у Бертона — це найліпше, що вдалося втілити у стрічці.

Увібравши в себе усі частини твору Ріггза, «Дім дивних дітей міс Сапсан» стає на рівень ліпшим, аніж оригінал, дія у якому була розтягнута як в просторі, так і в часі, дозволяючи читачу смачно позіхнути настільки, наскільки дозволяє будова щелепи. Бертон же повністю забирає непотрібні нюанси, розставляючи замість них по-своєму інтерпретовані колізії головних героїв.

Динаміка стрічки повністю концентрується на перипетіях незграбного героя та його дивакуватих друзів в боротьбі зі вселенським злом — порожняками та їхнім ватажком. При цьому, знайомство Джейкоба з мешканцями славнозвісного дому залишається розмитою кляксою, яку Бертон навіть не спромігся підтерти. Діти виглядають святковою мішурою навколо головної ялинки — міс Сапсан у виконання Єви Грін, яка відмовилась від образу запропонованого Ренсомом Ріггзом, втіливши милосердну та водночас сувору наглядачку будинку, яка вистрілює фразами, мов кулемет. На її фоні не тільки Ейса Баттерфілд виглядав наївним школярем, але й Семюел Л. Джексон тьмянішав.

 

 

Тім Бертон у притаманному для себе дусі накидає на дитячу казку темний плащ, з-під якого визирають готичні та гротескні примари: тут і віддалений образ Джека з «Кошмару перед Різдвом», і ціла армія фірмових скелетів на додачу до божевільної усмішки Бітлджуса. І все це в купі грало стрічці тільки на руку, перетворюючи першоджерело на закінчений твір, якщо забути про певні недоліки, такі як чарівне (і дивність дітей цього аж ніяк не виправдовує) зрушення з місця давно потонулого корабля.

На фоні загальної смаковитої картинки певні огріхи легко стираються, поступаючись місцем насолоді та ностальгії за молодим Бертоном, хоч він вже зовсім не той.

 

Оставить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.