Поводир (2014) | Рецензія

Візуальна довершеність і сюжетна безпорадність

У новому фільмі «Поводир» Олеся Саніна дуже багато хорошого. Наприклад, там прекрасна картинка, за що ми дякуємо оператору Сергію Михальчуку та художнику-постановнику Сергію Якутовичу, живим класикам українського кіно (пишу це без тіні іронії).

У цьому фільмі є дуже гарно придумані і зняті епізоди, наприклад, закулісся театру, де Ольга готується до виступу, чи сцена, коли головний герой лежить у човні і співає.
У цьому фільмі закладена потенційно цікава історія про останні роки існування кобзарів у їхньому первозданному вигляді — як блукаючих співаків, які знають і бачать трохи більше, ніж пересічні люди, тому що увесь час подорожують.
І все одно, біда з цим фільмом, тому що усі ці хороші речі разом не грають.
Перш за все, «Поводир» демонструє нам, що сценарна криза в українському кіно продовжує процвітати. Біду зі сценарієм не рятує залучення письменників — Ірен Роздобудько та Олександра Іздрика. Здається, автори так до кінця і не визначилися, про що саме вони хочуть розказати історію — чи то про американського хлопчика, який їде в Москву (з Харкова через Полтаву, так вийшло), чи то про кобзаря Івана Кочергу, який бореться зі злом, уособленим в образі Володимира, чи то про голодомор, який ось уже починається.

У фільмі нам по кілька разів пояснюють те, що зрозуміло з одного малесенького епізоду, і не пояснюють важливі для сюжету події. Наприклад, на початку фільму, принаймні, тричі різними способами глядачеві розжовують, що є любовний трикутник: Ольга, американець Майкл та офіцер НКВС Володимир. У той же час не знайшлося навіть кількох секунд екранного часу, аби показати, коли і за яких обставин був заарештований кобзар Іван Кочерга. Це лише 2 приклади, а взагалі у фільмі багато подібних моментів, де залишається лише знизати плечима.

Діалоги вражають штучністю. І річ не в тому, що мова як така звучить неприродньо чи не відповідає історичному часу, а в тому, що персонажі практично не розмовляють, вони виголошують, віщають, артикулюють свою позицію, обмінюються репліками, але аж ніяк не говорять, як живі люди. Цей момент, звичайно, нерозривно пов’язаний із тим, що персонажі фільму взагалі шаблонні, їхні характери позбавлені напівтонів і неживі.

Недавно в спогадах одного художника я прочитала хороший вираз «замучити картину» — тобто в процесі роботи втратити відчуття того, що добре, а що погано, але продовжувати доробляти та «покращувати» написане. Здається, із Саніним щось таке і відбулося — він так довго працював над фільмом, що око замилилося, і він перестав бачити, що добре, а що погано, і як це все звести в одне.

В результаті, маємо ще один фільм, який фактично є набором красивих, але окремих картинок. Почекаємо виходу чотирисерійної версії для телебачення, можливо, вона буде ціліснішою.

Є ще один аспект, про який варто сказати. Недавно я розмовляла з кількома знайомими, некіношниками і некіноманами, і вони в захваті від цього фільму — «Там же усе так, як зараз!» На прохання пояснити цю фразу вони відповідають довільною асоціацією — «Там Сталін, як зараз Путін, хоче знищити українців», «Так само загинається культура», «В Росії такий же тоталітаризм». Я зробила висновок, що загальний підвищений рівень патріотизму в суспільстві підігріває інтерес до «Поводиря». Цей фільм вийшов дуже вчасно, зараз він відповідає очікуванням великої частини української аудиторії, яка хоче бачити на екрані Україну, її історію, її реалії. Ну що ж, залишається побажати фільмові хороших касових зборів.

На фінал рецензії я залишила дуже особисте і суб’єктивне оціночне судження. На мій погляд, Україні дуже необхідне історичне кіно, яке творило би героїчний міф, яке би розповідало про крутих українців, які виходять переможцями зі складних обставин, які рубають ворогів шаблюками, здобувають кохання найкрасивіших дівчат і у фіналі мчать на білому коні назустріч новим перемогам. А то знову на екрані побиті й пригноблені українці, які намагаються щось зробити, але не можуть, тому що вороги й обставини знову сильніші. Скільки ж можна? Вороженькам давно пора згинути, українцям давно пора запанувати від Сяну до Дону. Хоча би в кіно.