У чому криється популярність «Зеленого Слоника»?

Жорстокі фільми почали виникати ще тоді, коли кінематограф був німим і не надто масовим. Одним із найвідоміших фільмів того періоду, де детально демонструються сцени жорстокості, насильства і садизму можна вважати «Андалузький пес» (1929) режисера Бунюеля і художника Далі. З розвитком кінематографа і його популяризацією серед глядачів хардкорних фільмів з’являється дедалі більше: «Механічний апельсин», «Сало, або 120 днів Содому», «Пекло канібалів», «Одержима», «Людська багатоніжка». Спрямованість, стиль фільмів і подання садистично-брутального матеріалу різні. Наприклад, у «Механічному апельсині» знущання над головним героєм звертають увагу на нелюдяну систему «перевиховання» злочинців у ХХ ст., натомість в «Багатоніжці» жорстокість має на меті шокувати і привабити увагу глядачів до доволі посереднього фільму.

Особливим явищем серед брутального і жорстокого кінематографа є російський фільм «Зелений Слоник» (1999, режисер — С. Баскова). Це кіно є суцільним експериментом: зйомка відбувалась на любительську кіноплівку, головні герої використовують чимало нецензурних слів, а впродовж розгортання сюжету глядач може «насолодитись» сценами копрофілії, некрофілії, гомосексуалізму та приниження.

«Зелений Слоник» додивитися до кінця може не кожен, навіть затятий любитель «жахливчиків». Але чомусь цей фільм, навіть через 16 років з моменту його прем’єри, є популярним. Співавтор «Аргумент Кіно», Ігор Грабович щодо цього зазначає:

«Пояснення феномену цього фільму криється поза межами кінокритики. Це — суспільний феномен. Його можна порівняти з феноменом так званих культових фільмів, коли значення має не стільки кіноконтекст, скільки якісь інші, проте важливі для аудиторії чинники. У випадку „Зеленого Слоника“ мова може вестися про певну метафору занепаду та деградації пострадянського суспільства, який цей фільмі відобразив»

Доцент одного із харківських ВНЗ, спеціаліст з філософії та культурології говорить: 

«Зелений Слоник» є звичайним постколоніальним секонд-хендом, який увібрав пошуки європейської культури різних періодів, хоча і сьогодні російські культуртрегери навряд чи це визнають. Я подивився цей фільм наприкінці нульових і нічого цікавого там не побачив. Думаю, що фільм якось корелює з патернами російської культури (це і пояснює збереження його «культового» статусу), які «спрацьовують» і в російському постмодернізмі 90-х, і в репортажах «лайфньюз»

Щодо розуміння популярності «Зеленого Слоника» слід зазначити, що його основні «шанувальники» — доволі значна Інтернет-аудиторія: кілька пабліків мають до 20 тис. підписників кожен. Любителі цього «постколоніального секонд-хенду» не особливо звертають увагу ні на ідею фільму, ні навіть на його жорстокість, сприймаючи це кіно як прикол, «ресурс» для мемів та розважальних відеороликів. Якщо зайти на один із пабліків, де збираються шанувальники «Зеленого Слоника», то спочатку може здатися, що ресурс зламали тролі: стіна переповнена дурнуватими фразами, якимись картинками, відео-роликами і порнухою, і якби не цитати з фільму, то справді, можна було подумати, що тут гарно «попрацювали» Інтернет-хакери. Учасники пабліка перетворюють обговорення на флешмоб, де сам фільм та його ідея не надто цікаві.

У чому причина такого сприйняття? Психолог-психоаналітик Галина Циганенко зазначає, що фільми жаху і насильства загалом «сприймаються як розважальні, для сублімації (вивільнення) енергії страху або агресії». Можливо, глядачі після перегляду «Зеленого Слоника» намагаються перевести свій шок від побаченого у фарс і розваги, щоб продемонструвати собі та іншим відсутність негативних емоцій, проте цілком ймовірно, що не надто обізнана на кінематографі аудиторії Вконтакті нічого не сприймає серйозно: ні фільми, ні їхні ідеї, ні навіть жорстокість.